РЕДКАЯ ПТИЦА

международный фестиваль
литературных изданий

Поэзия | Лирика | шифр 478

1 мая 2017

Я – ЖІНКА

Я – жінка. Людина. Я частка Землі.
І крапелька неба, дотик сонця й води.

Я – подих повітря і пісня дзвінка,
Зернинка мала і тростинка гнучка.

Я – також і рідний улюблений край,
Співучо-казковий, засніжений рай.

Я – ніжність і доля, весняний розмай.
Кохана, подруга. Мене захищай!

Я – жінка. А теж і сестра, і дочка,
І мати! І та, що майбутнє плека!

* * *

Промовляє Україна:

«Не загублюсь в лісах, у полях –
Колосками пшениці вберуся.

Не заплутаюсь в травах –
За чар-зіллям ромену дорогу найду.

Запитаєш: «Хто – я?»
Розповім:
Я та, що крізь тернії
В світ повернулась.
Срібноголосо, у дзвонах,
Озвалась,
Оновилась, розквітла, прийшла
До людей –
Привіталась.
Колись – Київська Русь називалась.
А тепер –
УКРАЇНА!
Я, нарешті, свойого ім’я
Дочекалась».

ДУМКИ...

Думки оці з передчуття взялись,
Аж після нашого останнього побачення.
Нам не зустрітись знов. Останнє «до побачення»
Дедалі наче привидом здалось.

Я досі думаю: мабуть, щаслива та,
Кому тебе фортуна присудила.
Там, де нема тебе, там пустота! –
Немов в степу покинута могила.

Її рукам я заздрю лиш тому,
Що до твоїх торкаються так просто.
Не довіряю захисному склу,
Що світла затулити не спроможне.

Чи заздрю? Серце каже – ні!
Але ж мені щось інше підказало –
Бо часом, відстанню в багато літ,
Вже з іншою, позвикнувши, зв’язало.

Але крізь світло захисного скла
Тобі ласкавості не вистачає.
Бо зморшок втому із твого чола
Ніхто, як я колись, так не здіймає.

У свіжість ранку десь аероплан
Знов у світи турбот його відносить.
Прив’язаність до звичок і оман –
Достатні тим, що більшого не просять.

Темніє світ від «захисного» скла.
І двигуни аероплана завивають,
Блищить крило під сонцем. Плине час,
Страждання в несвідомість відпливають...