РЕДКАЯ ПТИЦА

международный фестиваль
литературных изданий

Поэзия | Лирика | шифр 934

13 апреля 2017

ОСЯЙНИЙ ХІРУРГ МОЄЇ ДОЛІ

Просити легше: «дай», «даруй мені»,
Аніж сказати: «Зайве відітни».
Господь не кине нас імлі до ніг,
Хоча Він теж втомився від Війни.

Небесний Батько – чуйний, як поет.
Та інколи і Він – хірург суворий.
Якщо ми звикнем до олжі тенет,
Лишиться світ покірним бранцем горя.

А відітнуть олжу нелегко, ні!
Вона вросла у звички, дні, хвилини.
Земля шепоче: «Люди, ви дурні!
Отрута напівістин – як пухлина.
Вона з сердець висмоктує тепло,
Вона гризе діяння нерозквітлі!»
Я це почула, і розбила скло
Гірких оман. Летять у світ на мітлах
Ворожі міфи… Господи, рятуй!
Якщо потрібно, стань Хірургом долі.
Я вже пізнала втрати, самоту
І хочу вчити Істини паролі.

Зціли мене! Рятуй, та не жалій!
Всі паростки зневір, імли, вагання
З душі моєї вирви… Враз на склі
Відбились ніжні дотики світання,
Й хтось мовив: «Як люблю я вас, малі,
Беззахисні і рідні…». Я зітхнула.
Із зойком відірвалося минуле.
Уламки втрат розтанули в імлі.
Це – ПЕРЕМОГА.

В ЧЕКАННІ ГАРМОНІЇ

Стоять берези, сонцем підперезані,
В бруньках зелених – диво заховалось.
Мені б в танку Весни кружлять з березами,
Але… струна порвалась.

Прощань науку мушу я засвоїти…
Печаль нуртує магмою у венах…
О світе, світе! Взявсь колись за зброю ти,
Й у спів пташиний вдерся виск гієни.

Приклала вкотре лід віків до скроні я…
Невже змирюся, що чудес немає?!
Ні! Сходинками слів іде Гармонія
До мене з раю…

ЦЕГЛИНКИ З МОГО ХРАМУ

Ярило – це мій князь. Суддя мій – океан,
А квіти польові – то літери із Книги,
В якій сховалось все – і зцілення від ран,
І битви дикий зойк, і таїна відлиги.

Сніг – попіл втрат моїх. А трави – віра в світ.
І що мені слова озлоблених і ницих
Про НІБИТО-мене?.. Пливе натхнення пліт,
Вростають явори в космічну таємницю.

Я все-таки жива… П’янкий Весни салют
Сяйнув і розбудив чуття, що вмерзли в тугу.
Течу, немов ріка, для тих, кого люблю.
Тече суворий Стікс, як вічна темна смуга.

Ми з ним – не вороги… Ті хвилі гомонять
Про сон і забуття, про всім відомий Берег.
А я – ріка надій. Течу не навмання.
До тих спішу, хто зміг в собі здолать Химеру.