РЕДКАЯ ПТИЦА

международный фестиваль
литературных изданий

Проза | Лирика | шифр 478

1 мая 2017

«СВОЄРІДНЕ ЗАПРОШЕННЯ ДО ВІРДЖИНІЇ»

1. НЕМОВ ШЛЯХАМИ З РОМАНУ

Сталося так, шо наприкінці серпня 2003 року я знову переселилась, і на цей раз до влас-ного дому. Хоча тоді це був дім мого майбутнього чоловіка Юрія Маковця, який тут мешкав, у містечку Сіфорд. Тепер - живемо дружньою родиною тут же, у Штаті Вірджинія, поблизу істо-ричних міст Йорктавн, Вільямсбург та Джеймставн. Саме цю місцевість описала в романі «За-віяні вітром», який давно став класичним, геніальна американська письменниця Марґарет Міт-чел. Колись, я також захоплювалася згаданим твором видатної американки, як і абтобіографією цієї видатної жінки. Коли ж стало можливим побачити фільм за його мотивами, то передивля-лась цю одноіменну кінострічку при кожній нагоді. Само собою стає зрозумілим, що «Завіяні вітром» - моя настільна книга і по сей день, яку й привезла з собою, правда, в російському пе-рекладі, з України.
Але тоді, навіть у мріях моїх не появлялося й надії на те, щоб особисто побувати в такій далекій, здавалося, Америці. США, ця велика й недосяжна країна, була тоді для нас, радянських людей, під особливою, як би мовити «цензурою», хоча кожен з молодих студентів знав, що у Штатах живеться людям далеко краше, ніж в Союзі. Отож, кожне знайомство з Америкою було бажаним. І знову таки - все поміняв час...
І ось тепер, коли минуло більше тридцяти років, (хоч це не так і багато для історії), тепер вже і я – жителька Сполучених Штатів Америки! Як не повірити ствердженням аксіом й тому, що «Господні путі - несповідимі»? Тепер, переселившись сюди, і не лише тому, що зустріла свою долю в особі коханого чоловіка, (немов у казці, аж за морями-океанами). Перебралася тут, поселившись у давно омріяних місцях, немов по стежках-доріженьках, з роману моєї улюбленої письменниці – фантастичної Марґарет Мітчел! Коли я довідалась про це – моїй радості небуло меж! Адже це справжнє диво, чи може подарунок від Бога?.. Коли буваю в історичних місцях де «народилися» Споличені Штати Америки, то ніби відчуваю, чи то подумки зустрічаюсь з видатною Письменницею Америки.
Знову ж таки, все частіше переконуюся в тому, що не буває у житті нічого випадкового, в усьому захована якась закономірність чи, як то кажуть «резон». Хоча сидіти й чекати, надію-чись на «його величність, випадок», теж не слід, бо «хто шукає, той знаходить, а хто стукає – тому відчиняють...» Головне в житті – це мета і пошук шляхів до її здійснення. Отже, мої зви-висті шляхи привели мене до США, й тоді лише, коли майже влаштувалась, на той час у штаті Ню-Джерзі, на моїм шляху появився (хто б ви думали) мій суджений – Юрій. Тепер не стану розповідати про історію нашого вельми романтичного знайомства (ця тема варта наступної окремої новели).
Але – сталося, мене запросила до себе Вірджинія, Південний Штат Америки, з новими порядками й законами, де нові для мене люди й знайомства. Інакші, навіть на перший погляд, ніж у Ню Джерзі, звичаї та устої життя, зі спокійнішим ритмом й розміреною консервативніс-тю. Словом – Південь. Але - я ж приїхала сюди не лише з далекої (хоч вже відомої!) України, а ще й із «Півночі»... Найсумніше мені було від того, що немає в тутешніх місцях такої потужної української громади, як у Ню Джерзі, немає нашої церкви й школи, де я так залюбки працюва-ла, багато нових друзів також залишилися далеко тепер від мене, і навіть син. Мені знову треба шукати нову роботу, пристосовуватись до «нового життя». Але тут, у Відджинії, поряд мене завжди мій єдиний, коханий чоловік – Джорж (Юрій), він допоміг мені найбільше, по-джентльменськи, взявши і мої турботи на свої плечі. І заслуговує він не те що новели, а цілого роману, і не прозового, віршованого роману, який обов’язково йому скоро подарую...

2.«МІСЯЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ І МОЇ СПОМИНИ»

Спочатку вислів «Велком ту Вірджинія» мною сприймався як звичайний прояв гостин-ності, але згодом я зрозуміла «буквальне» значення цього, майже іронічного «велком». Тим ча-сом, наступив перший осінній місяць вересень, який тут більш «осінній» ніж на Півночі. То ж – надворі осінь, з прекрасними, немов прозорими, днями та своєрідною яскравістю кольорів, які появляться згодом. І, хоча в Україні також чудові осінні барви, все ж таки, вони не такі яскраві й барвисті як тут, а лагідніших відтінків, ото ж полюбилися мені й нові осінні барви приокеан-ської Вірджинії. Звикла вже й до тутешнього життєвого ритму. Мабуть, жінка – як верба, вміє приживатись у всякому підсонні. Всеж, часто люблю дивитися на зоряне небо. А спостерігаючи за небесними світилами, ловлю себе на думці, що знову все порівнюю, і здається мені наче б то справді в Україні місяць виглядає меншим на небосхилі, і зорі яскравіші та рясніше, густіше розсипані по небу.Чи це відлуння ностальгії з далекого дитинства, що немовби пролетіло давно кометою Когоутик по-над зеленими горами Карпат, де «небо до землі торкається» неначе, залишивший світлий слід по собі. Саме так, адже з пам’яті моєї не стерлися вечори й розмови з моїм татом по дорозі зі школи до дому, коли він розповідав про зоряне небо знайомлячи з законами «старої, як світ» астрономії. А ще, добра нагода згадати мого незабутнього батька, який багато чого навчив мене з ненаписаної книги-енциклопедії людського життя, яке у кожного з нас своє, одне і неповторне...
Ось й тепер, вкотре зустрічаю й по-новому проводжаю перші осінні дні, котрі швидень-ко переходять у ранні вечори, один з яких і спонукав мене знову «взятися за перо». Цього разу прийшлося занотувати небачене мною, незвичне
явище природи, яке всеж і навіяло мої спогади про далекі роки з минулого. Це не тільки явище, Місячне Затемнення - дійсність і фантастика впарі. Попробую познайомити свого читача з цим унікальним видовищем. Відбувалося це приблизно так, принаймі я так побачила Затемнення Місяця.
- На темно-синьому небі, здавалось вщерть наповненому надто яскравими зірками, ніби в центрі небесної чаші, красувався повний Місяць. В ці хвилини на небі й на землі заснула ти-ша, немов у якомусь казковому чеканні дива.Це романтичне явище природи з загадковістю, ко-тру гармонійно доповнив краєвид коло нашого дому в Сіфорді, над не менш живописною при-океанською затокою, де море і небо сплетені в однім величезнім місячнім колесі, де мерехтять прибережні невеличкі пристані синіми ліхтариками люмінесценту. Біля пристаней погойдую-чись, стоять на плаву припнуті парусники, яхти та рибацькі човни. Ажурні китиці екзотичного очерету, одаль будинків, що заховані в затінок розлогих дерев, майстерно довершують чудову гармонію у цій вечірній дикорації, яку здатна створити лише природа. Але чарівність місячного затемнення особлива від самого початку, коли повноликий Місяць повільно ховається, заходячи у тінь Землі, при тому його яскравий диск не зникає, а виглядає так, ніби хтось, невидимою рукою, легенько прикриває небесну тарілку шовковою вуалею, з фрагментами розписів «бутік» (подібну шаль подарувала мені талановита художниця з Чикаго Ерика Комоній, з нагоди нашого з Юрієм одруження). Раптом маленький срібний місячний серпик почав «прорізатись» з-під цієї чарівної шалі й заглядати з протилежного боку, щосекунди збільшуючись, немов бавлячись в жмурки з тими, хто спостерігав за ним в цей час. А через кілька хвилин місяць знову, ніби-то ні в чому не винен, у повній своїй красі, продовжив красуватися серед зірок на вечірньому небі, чекаючи наступного дива.

3. ЖИТТЯ ПО-СУСІДСТВУ З ОКЕАНОМ

Здавалось, все начебто добре, живемо в мирі та злагоді, як і належиться, але по сусідству з Атлантичним Океаном, який також привносить свої корективи щодо нашого життя, яке при-ваблює не лише загадковістю прекрасних краєвидів, освітлених сонячним заходом чи сходом, і зоряним небом, що відображається в бездоннім зеркалі океонських вод. А також тропічними бурями, штормами та ураганами. Ці неспокійні стихії майже кожного року гостюють в прибе-режних штатах, хоч зароджуються десь далеко в Південних морях і чимдуж прямують в сторо-ну Півночі, несучи несамовиті вітри, з дощовими бурями та буревіями, знищуючи все на своїй дорозі. В тому ж, 2003 році, я спостерігала знову вперше таку страшну стихію, перед тим не уя-вляла собі, що таким несамовитим може вдатися тропічний шторм, часто в парі навіть із торна-до й цунамі. Тоді-то, а саме 18 вересня, над Північною Кароліною і Вірджинією, пронісся небу-валої сили ураган, який чомусь назвали гарним жіножим ім’ям «Ізабель». Ох і наробила лиха ця свавільна «пані»!.. Отоді то і я зрозуміла іронію привітання « Запрошуємо до Вірджинії», а свої емоції й переживання виразила в наступних віршах, один з яких пропоную читачам, і присвячується мій вірш саме тій «Ізабель».

СТИХІЯ

Мов сто демонів – зрушився вітер.
Рве, жбурляє, ламає, гуде...
Небезпечно й у домі сидіти,
Бита вихором хата ось-ось упаде.

Вже й столітні дуби застогнали
Від нестримної влади стихії.
Лиш зігнулись, та ще не зламались,
Протистояли злим буревіям.

А розлючена, владна потвора
Собі в поміч ще й шторм запросила.
Набундючились хвилі над морем,
Виганя їх на берег стихія всесила.

Знов шалений здіймається вітер,
Трощить, нищить усе, що на світі,
А дерева з корінням жбурля, вириває
І несе наугад швидко і безперечно.

Не щадить ураган й на хвилину
Ні шматочка землі, ні рослину.
Ні меленьких комах, ні тварину,
А ні в тихій заплаві видиці краплину.

Ломить все, і нівечить,і топить...
Потривавши недовго – з годину,
Стоголосо й потворно відступить,
Залишивши по собі жахіття, руїну.

------------

Довго ми згадували (та й сьогодні згадуємо) вередунку-Ізабель, ремонтуючи дім та при-водячи в належний стан все понищене «ураганкою». Проте, все ж дякували долі, що вціліли й збереглась хата, то маємо дах над головою, хоч довелося попрацювати, прибираючи житло піс-ля «потопу». Деякі люди й цього не мали, бо втратили більше, ніж ми. Та всі чекали компенса-цій й допомоги від страховиків, а також і від держави, за спричинене стихією лихо. І така допо-мога, звісно, була надана, на моє здивування, в досить таки оперативному порядку.
Ще не зовсім оговтавшись від пережитого – нас застала тривожна звістка від мого тата, який в тяжкому стані потрапив до шпиталю й знаходиться в раєнімації... Наше горе обтяжувалось й тим, що я не мала змоги протягом кількох днів вилетіти до батька, бо не було сполучення, в то-му числі й авіаційного, через той злощасний шторм.
Відтоді, кожного року, 18 вересня, ми з Юрієм, в дружньому оточенні наших сусідів, відзначаємо «Ізабель», пригадуючи різні епізоди пережитого разом, та і саму «леді-ураганку» поминаємо «незлим, тихим словом», як сказав класик української літератури, поет Тарас Шев-ченко. Бо, все ж таки – вона здружила нас, попри всі негаразди, і не лише здружила, а навіть зріднила. І тепер, коли на карті погоди появляється повідомлення про наближення чергового тропічного шторму, торнадо чи урагану, що унапрямлені з дебрів далеких Південних океаніч-них безодень, дружба й взаємодопомога допомагають вистояти перед стихіями, як і назагал – вся наша околиця, прекрасна діва Вірджинія, що не лише зустрічає, але перемагає стихії, адже вона сильна своїми жителями! Так сталося вже з багатьма штормами та ураганами, був і Чарлі з Іваном кілька літ тому, а зовсім недавно перелетіла, немов відьма на мітлі в Геловінський вечір, штормиха-Ірена, що налякала Катю, яка щезла десь у піні морській. А десь там вже «викручу-ються» ураганки Лі та Марі...
Життя ж, по справжньому – вирує немов, у буквальному значенні цього слова. То поба-жаймо удачі й щастя один одному, і нехай завжди святкує перемогу дружба, тоді будь-які стихії триматимуться від нас осторонь. А коли усміхнені жителі Вірджинії, котрі вміють приборкува-ти стихію, а також любуватися сходом і заходом Сонця, наблюдаючи його зі своїх човнів або яхт, вам скажуть, з щиросердністю і сентиментом «Запрошуємо до Вірджинії», не бійтеся заві-тати сюди. Одне лише – прошу Вас, правильно зрозумійте це запрошення.